Підполковник армії УНР, один із фундаторів ОУН Микола Сціборський

У Житомирі М. Сціборський і О.Сеник були впритул розстріляні. Сеник загинув одразу, до пораненого Миколи Сціборського гестапо не допустило лікаря, він помер за кілька годин через втрату крові. Вбивцю наздогнали і знищили українські поліцейські, але тіло одразу ж забрала німецька поліція, тож визначити особу кілера не вдалося…

***

28 березня 1897 року у м. Житомир народився Микола Сціборський – український державний та військовий діяч, учасник Першої світової війни, діяч УНР, УВО, один із фундаторів ОУН, підполковник армії УНР, теоретик українського націоналізму.

Походив із родини православних українців польського походження. У 1915 р. закінчивши 6 класів Першої житомирської гімназії, пішов на службу в армії. 1 січня 1916 р. закінчив школу прапорщиків. Служив у 1-му лейб-гренадерському Катеринославському імператора Олександра II полку 1-ї гренадерської дивізії гренадерського корпусу 2-ї російської армії. Під час бойових дій Першої світової війни був двічі поранений. За героїзм його нагороджено орденами Святої Анни 3 і 4 ступенів та Святого Станіслава 3 ступеня, а також Георгіївським хрестом 4 ступеня.

Після Лютневої революції Микола Сціборський поринає у вир створення українських військових частин. У жовтні 1917 р. ініціативна група старшин-українців почала формування «автономної національної військової частини» в 1-му лейб-гренадерському полку російської армії. Микола Сціборський був найстаршим за рангом офіцером і очолив частину. У листопаді в бою проти німців отримав отруєння газом і потрапив до шпиталю. Після лікування його визнали інвалідом із втратою 50% працездатності.

Демобілізувавшись, М. Сціборський повернувся Україну й зголосився допомагати українській армії. Після відступу Центральної Ради на Волинь він отримав посаду при військовому міністрі Олександрові Жуковському. Досить часто виконував обов’язки вартового старшини на засіданнях Кабінету Міністрів Всеволода Голубовича. Під Гетьманату Павла Скоропадського був помічником повітового коменданта на Чернігівщині.

У складі Армії УНР М.Сціборський посідав різні «муштрові і військово-адміністративні посади», зокрема у1920 р. був ад’ютантом командира 1-го кінного Лубенського полку імені Максима Залізняка 1-ї бригади Окремої кінної дивізії. Брав участь в осінній кампанії Армії УНР. 21 листопада 1920 р. разом з іншими вояками української армії його інтернували. Перебував у таборі польського міста Каліша. У червні 1924 р. закінчив річні курси Академії генерального штабу Армії УНР і був «прилічений до генштабу». Службу в українській армії закінчив 1924 року на посаді старшого ад’ютанта штабу Окремої кінної дивізії.

У вересні 1924 р. М. Сціборський нелегально прибув із Польщі до Чехословаччини. Навчався в Українській господарській академії в Подебрадах, 9 квітня 1929 р. отримав диплом інженера-економіста.

12 листопада 1925 р. у Празі емігранти утворили Легію українських націоналістів на чолі зі М. Сціборським. У неї увійшли переважно студенти із Чехословаччини. 28 січня – 3 лютого 1929 р. на Першому Конгресі Українських Націоналістів у Відні було створено Організацію Українських Націоналістів. Однією з організацій-засновниць стала Легія Українських Націоналістів. Самого ж Миколу Сціборського було обрано заступником Голови Проводу ОУН, яким був він до самої смерти. Крім того, виконував обов’язки організаційного референта. Користувався довірою Євгена Коновальця.

М.Сціборський працював редактором офіційного видання ПУН журналу «Розбудова нації» з 1928 р. аж до його заборони у 1934 р., що видавався у Празі. Пізніше жив у Парижі, де був одним з засновників часопису «Українське слово». У 1938 р. перебрався до Відня, а згодом – до Кракова, де у 1939-1940-х роках був один із центрів ОУН.

Микола Сціборський – автор ряду ґрунтовних праць з теорії та практики українського націоналізму, зокрема: «Робітництво і ОУН» (1932), «ОУН і селянство» (1933), «Націократія» (1935), «Національна політика більшовиків в Україні» (1938), «Демократія», «Сталінізм» (1938), «Україна і національна політика Совєтів» (1938), «Земельне питання» (1939), «Україна в цифрах» (1940,1944) й «Нарису проекту основних законів (Конституції) Української Держави» (1939).

Після розколу ОУН М. Сціборський залишався на стороні А. Мельника, однак із презирством ставився до націонал-соціалізму та Гітлера.

На початку 1941 р. М. Сціборський, як референт пропаганди ПУН, разом з членом ПУН О. Сеником та діячем ОУН О. Ольжичем у складі Похідної групи повернувся в Україну, щоб ОУН (м) взяла безпосередньо в свої руки керівництво кампанії з завоювання Східної України.

30 серпня 1941р. у Житомирі М. Сціборський і О.Сеник були впритул розстріляні. Сеник загинув одразу, до пораненого Миколи Сціборського гестапо не допустило лікаря, він помер за кілька годин через втрату крові. Похований у Житомирі на подвір’ї Свято-Преображенського Собору.

Вбивцю наздогнали і знищили українські поліцейські, але тіло одразу ж забрала німецька поліція, тож визначити особу кілера не вдалося. Убивство Миколи Сціборського та Омеляна Сеника було вигідно вермахту, щоб мати привід для усунення членів ОУН (б), які не бажали співпрацювати з німецькою владою. Після смерті М. Сціборського нацисти заарештували усіх членів ОУН(б) у Житомирі, деякі з них були страчені.

Леся БОНДАРУК,

Український інститут національної пам’яті, спеціально для видання Спецкор РЕГІОН

На першому фото: Микола Сціборський